Передруковую статтю відомих українських науковців, яка у великій мірі розкриває приховані психологічні механізми формування політичних явищ та процесів у суспільстві:

Афонін Е.А., Донченко О.А.Проблема психологічного феномена проекції в політиці // Політичний менеджмент. – 2009. – № 4(37). – С. 28-43.

Статус і функції діяльності сучасних управлінців, особливо тих, які працюють в умовах перехідних суспільств, визначаються кардинальними змінами в системі їх уявлень. Адже представники сучасної політико-управлінської еліти мусять перебирати на себе нові ролі і нові функції державного управління, що виникають під тиском нових суспільних умов і є якісно іншими, ніж одноосібне правління царя, гетьмана, князя, столоначальника тощо. Разом з тим політико-управлінська еліта і суспільна свідомість, які «визріли» в період «демократичного хаосу» індивідуальних прагнень і бажань, особистісного месіанства та переоцінки психологічних властивостей, переживають нині «психічну інфляцію» і структурну розмитість важливих сфер колективної психіки, що стає серйозною перешкодою для інтеграційних процесів у суспільстві.

Сучасна держава та її представники покликані, образно кажучи, стати осередками організації суспільного життя та примножувати їх, перетворюючи у загальне річище суспільних змін. Вони мають надати цим осередкам не тільки організаційної енергії, а й загальносуспільного сенсу, наповненого різнобарв’ям всієї суспільної системи, а не лише її політичного сегменту. Ця місія потребує від державних мужів прозорливої стратегії бачення цілісного процесу управління суспільством, починаючи від його кінцевої мети, яка, власне, й забезпечує успішну ходу суспільного загалу через усі терни «порядку-хаосу». Долання складного нелінійного шляху коеволюційних змін потребує також незмінної турботи про послаблення ентропійних процесів (хаосу, безглуздя та ін.), що межують із загрозами виникнення патологічних станів колективної психіки, особливою сферою та джерелом якої є колективне несвідоме.

Основною методологічною проблемою, яка має велике значення для управління колективним несвідомим, є проблема міждисциплінарної співдружності, оскільки співробітництво на основі спеціалізації є кінцевою метою процесів розвитку цивілізаційного мислення, пізнання, дії і поведінки.

Політичний чи інший хаос завжди існує як внутрішня сторона зворотний бік порядку, адже він постійно прагне до переструктурування, що є незмінним законом творення соціального світу. Водночас цей життєтворчий внутрішній потенціал хаосу несе в собі еквіфінальні[1] структури порядку (перемогу Бога над Дияволом), які сучасний управлінець, якщо він хоче бути ефективним, має перетворити за законами колективного несвідомого і вивести на рівень усвідомлення суспільством.

Так, за законом перегрупування елементів хаосу, кожен з окремих елементів не може бути абсолютизованим чи пригніченим іншим, але він може бути збалансований управлінцем відповідно до античної міри «золотого перерізу»[2]. При цьому необхідно мати на увазі, що нове переупорядкування завжди супроводжується напруженістю і муками колективного психічного. Адже, на думку І. Пригожина, порядок народжується внаслідок порушення однорідності неструктурованого середовища і появи ознак, що здатні диференціювати нові елементи. Локальні порядки при цьому народжуються навколо певного центру.

Нагадаємо, що ця думка була сформульована в контексті поставленого І. Пригожиним і його колегою І. Стенгерс завдання дати опис цеглин, з яких складається навколишній, ніким не побудований, світ. «От каких предпосылок классической науки удалось избавиться современной науке? – запитують дослідники. – Как правило, от тех, которые были сосредоточены вокруг основного тезиса, согласно которому на определенном уровне мир устроен просто и подчиняется обратимым во времени фундаментальным законам. Подобная точка зрения представляется нам сейчас чрезмерным упрощением. Разделять ее – значит уподобляться тем, кто видит в зданиях лишь нагромождение кирпича. Но из одних и тех же кирпичей можно построить и фабричный корпус, и дворец, и храм. Лишь воспринимая здание в целом, мы обретаем способность воспринимать его как продукт эпохи, культуры, общества, стиля. Существует и еще одна, вполне очевидная, проблема: поскольку окружающий мир никем не построен, перед нами возникает необходимость дать такое описание его мельчайших кирпичиков (т.е. микроскопических структур), которое бы объяснило процесс сборки» [6, с. 16].

Осмислюючи зазначені синергетичні викладки в рамках запропонованої Оленою Донченко психофрактальної теорії [3], зазначимо, що такими цеглинами-структурами можуть бути психофрактали, а центром, навколо якого вони структуруються, – універсальна психофрактальна матриця (психічні цеглини), з яких складається психосоціальний світ. Саме такі психічні цеглини лежать в основі теорії колективної психіки, створеної К. Г. Юнгом і представниками постюнгіанської школи соціоніки, заснованої литовським соціологом А. Аугустінавічютє. У сучасному постмодерному світі матриця психічних цеглин стає основою не тільки психічної реальності, а й того, що нею породжується – соціального символічного світу і його соціально-матеріального втілення. Саме ця думка є основною у книзі С. Московичі «Машина, що творить богів», у передмові до якої А. Брушлінський визначив, що: 1) психічне і соціальне неподільні, 2) психічне (вірування, пристрасті тощо) частіше, аніж це прийнято вважати, лежить в основі соціального (суспільних структур, продуктів, інституцій тощо) і тому 3) психологія лежить в основі соціології [5, с. 7].

Отже, сьогодні можна вважати цілком справедливою думку, що саме психічне лежить в основі втілення людського життя. Відповідно й ознаки, здатні диференціювати соціальний простір за нових – постмодерних – умов суспільного життя, слід шукати у природі психофракталу.

Аналіз даних авторського моніторингового дослідження соцієтальних змін в українському суспільстві (1992-2009 рр.) професора Едуарда Афоніна [1] засвідчує, що структурування суспільного хаосу в Україні веде початок від диференціації соціально-політичного простору, що його уособила «конституційна криза» 1995-1996 років. Саме з цього політичного аспекту почалося структурування в Україні колись єдиної державної влади на гілки, функції, повноваження. Закріплені в суспільному договорі – Конституції України (1996 р.) – ключові результати політичної диференціації зняли кризову напруженість у країні й умиротворили прогресуючі, але на той час слабо структуровані громадсько-політичні об’єднання, передусім, політичні партії. Однак символічне означення стає дієвим лише тоді, коли групи структуровані за глибинними цінностями (чим ще не є клас політичних цінностей), і для всіх членів групи єдина еквіфінальна мета процесу (національної ідеї, яка ще не визріла в Україні), заради якої вона створена. На порядок денний в Україні вийшло чергове випробування – на спроможність економічного порядку – економічна диференціація суспільства, що утворилася під впливом фінансово-промислових груп. Схоже, що це випробування додатково ускладнюється дією зовнішніх чинників. Адже ідеальними порядками, з точки зору синергетики, є структури, захищені від неконтрольованих зовнішніх впливів.

Прагнення до ідеального порядку – це і є процес постійного переструктурування, шлях, на якому руйнуються та знову і знову вибудовуються певні структури. Це – шлях від порядку через хаос до нового порядку.

Сучасна методологія соціально-психологічних досліджень проблем управління має два основні напрями, що їх репрезентують індуктивний та дедуктивний загальнонаукові методи аналізу. Індуктивний метод (мислення типу Х) традиційний для академічної психології. Він віддає перевагу знанням, отриманим емпіричним або експериментальним шляхом, коли кожному факту можна протиставити інший факт. Однак, як зазначає А. Тойнбі: «Ни одно собрание фактов никогда не является полным, потому что Вселенная разомкнута, потому что со временем обнаружатся новые факты, которые приведут ко взрыву уже упорядоченной научной схемы. Этот ритм носит всеобщий характер» [8, с. 46]. Індуктивна наука загалом, і психологія зокрема, що упродовж багатьох десятиліть будувалася на фактах, у кінцевому підсумку породила теорію хаосу і практику глухих кутів, у які постійно потрапляє практика соціального і політичного управління.

Світ невидимий, з якого починалася наука Геракліта, Сократа, Платона, Гегеля та інших ідеалістів, лякав науковців так званої механістичної, лінійної парадигми. Сьогодні науковий погляд на світ невидимого завдяки міждисциплінарному впливу набув строгої форми і раціональної ваги. Геракліт казав, що буття любить ховатися від людей. Аби знайти його, академічній науці необхідно визнати, розвинути і адаптувати до управлінської наукової та практичної галузей найскладнішу з систем на Землі – систему людства, а також інший метод та іншу парадигму. Мова йде про дедуктивний метод (мислення типу Y) і холістичну, архетипову парадигму, що прийшли на допомогу індуктивному методу та лінійній парадигмі. Тільки у поєднанні ці парадигми і ці два типи мислення – індуктивний і дедуктивний – спроможні осягнути складні процеси функціонування та розвитку соціального.

Дедукція – це метод пізнання процесів у їх цілісності і взаємозв’язку. Він розглядає об’єкти і явища в єдиному феноменологічному процесі, що неможливо зробити поза міждисциплінарними зв’язками. Це свобода в моделюванні об’єктів і явищ залежно від практичної затребуваності певних моделей. Наприклад, «команда», з точки зору дедуктивного мислення і управління, – це процес результативної взаємодії, а не група людей із суперечливими прагненнями. Процесуальний спосіб управління – це стратегічний спосіб, який виключає ситуацію потрапляння у глухий кут. У процесуальному менеджменті закону ніби й немає, його не видно, тому що будь-яка фіксація факту означатиме зупинку процесу.

Сучасна методологія дослідження соціально-психологічних і, відповідно, соціально-політичних і соціально-економічних процесів потребує: відмови від абсолютизації емпіричного методу; визнання науковим світом не тільки верифікованого знання, тобто підтвердженого емпіричними і статистичними даними; легалізації інтуїтивного методу разом із здоровим глуздом дослідника, визнання правомірності побудови «інтерпретуючих моделей» на основі інтуїції; можливості інтерпретації окремих фактів на основі «інтерпретуючих моделей» (наприклад, подій Майдану 2004 року не просто як окремого факту, а як дискретного моменту єдиного закономірного процесу); націленості на розширення меж знання через демонстрацію дуальності, подвійності явища, а не через доведення його окремих взаємовиключних характеристик; націленості на розширення управлінських функцій психологічної науки.

*          *          *

Сучасне українське суспільство з набуттям 1991 року правового статусу суверенної та незалежної Української держави стало на шлях відродження власної ідентичності. Після тривалого перебування в іншому (російському) державному і ментальному просторі воно дедалі впевненіше набуває властивості швидко і гнучко відповідати на виклики політиків. Певною мірою такому соцієтальному стану сприяють ЗМІ, які ще не набули необхідного рівня незалежності і тому не в змозі повноцінно виконувати свою нову місію в епоху динамічних змін. Проте саме завдяки ЗМІ інтерактивні прояви політиків стають надбанням мільйонів громадян, спосіб життя яких дедалі щільніше пов’язується з інформаційним простором суспільства. Адже в цьому просторі на основі когнітивних, емоційно-чуттєвих і загалом поведінкових реакцій політиків постають і розвиваються взаємовідносини між політикумом і суспільством, між різними регіональними, національними, релігійними, субкультурними та іншими спільнотами, різними психосоціальними системами цінностей тощо. На жаль, саме психосоціальний аспект взаємовідносин між невеликою групою людей, що уособлює владу (політико-управлінська еліта) і багатомільйонним суспільством (народ, який можна уявити гіперособистістю) досі недостатньо вивчається соціальними науками, передовсім психологією та наукою про державне управління. Проте саме тонкощі взаємовпливу цих соціальних акторів багато в чому формують соціально-психологічну атмосферу в суспільстві.

Зважаючи на це, зазначимо, що в різних суспільно-історичних ситуаціях відносини між політиком і народом наповнюються дуже різним психологічним змістом. Скажімо, в ситуаціях радикальних і динамічних суспільно-історичних змін революційного / трансформаційного типу (як, наприклад, у Росії в 1993 році, в Україні у 1996-1996 роках та у 2004 році) ці відносини зумовлюють емоційний вибух, бунтівну силу та фізичну готовність до боротьби, активізують енергію архетипу, глибинних прагнень людей. За цих умов політик перетворюється на політичного вождя, який активно працює з масами, зливається з ними в єдиний соціальний організм. Водночас відносини між вождем і масами в цій ситуації є нерівними, комплементарними (що доповнюють одне одного): вождь стає своєрідним «соціальним замовником» для людей, він за допомогою маніпуляцій стимулює маси на максимальний, вибухоподібний «викид» енергії архетипу. Однак це не може тривати довго і потребує зміни на ситуацію наведення «порядку з хаосу».

У ситуаціях повсякденної праці та становлення нового порядку (інволюційної стабільності чи еволюційного сталого розвитку) маси перетворюються на народ, а вождь – на управлінця. Взаємовідносини між ними вибудовуються на основах соціальної довіри, соціального миру, поваги до професійності політика і бажання консолідуватися (співпрацювати) з ним, допомагаючи власними діями та вчинками. Формування певного стилю відносин, безперечно, залежить від конкретики управлінських стратегій політика, але всі ці стратегії в сучасному суспільстві приваблюють народ головним – можливістю безпосередньої участі у творенні та здійсненні державної політики, плануванні та реалізації спільних справ.

Іншими словами, політик-вождь у постреволюційних умовах має перетворитися на політика-управлінця, який забезпечує фаховий рівень управління соціальними процесами як основну передумову нормальної життєдіяльності суспільства. Саме так сприймаються провідні політики країн євроатлантичного ареалу – як головні державні службовці. Не як монархи чи месії, не як феодали чи сучасні виразники неопатримоніалізму, а як ефективні управлінці, які формують високоефективну команду та успішно з нею працюють. Саме цей принцип фракталізується[3] і поширюється на всю організаційну структуру суспільства, за такими показниками громадяни в своїх організаціях обирають лідера.

Тобто різні суспільні ситуації вимагають від політика різних ролей, що спираються на різні типи відносин між політиком і народом. І якщо в революційній / трансформаційній ситуації політик-вождь може дозволити собі майже містичний за своєю природою, ірреальний за емоційною близькістю зв’язок з масами, то в ситуації повсякдення, у нормативно сталий період розвитку суспільства цей зв’язок перетворюється на реальну співпрацю управлінця з громадськістю, в якій актуалізуються цілком конкретні спеціальні функції кожного з суб’єктів такої співпраці – політика і громади.

У разі якщо політик не готовий до зміни ролі та адекватної зміни своєї соціальної функції (з вождя на управлінця) і продовжує грати роль месії довше, аніж це може бути виправдано інерцією людської психіки, революційний / трансформаційний хаос у суспільстві не може перетворитися на соціальний порядок. Він може лише набути рис інволюційного абсурду. Адже в соцієтальній психіці все узалежнено – якщо не зник месія, то масі важко перетворитися на народ. Ситуація ускладнюється ще й тим, що ідентифікація політика з месією підкріплюється пошуком відповідної команди і появою інших, близьких йому за духом, але нижчих за статусом месій, між якими починається внутрішньовидова конкуренція з головного питання: як утриматися? А в умовах новонароджуваної представницької демократії це означає – як обдурити електорат?

Головною потребою «пострадянських месій» є потреба в зовнішніх гарантіях збереження їхнього внутрішнього («месіанського») статусу, а просто кажучи – у збереженні посадового крісла шляхом маніпулювання масовою свідомістю. Діяльність «месій» регулюється і живиться внутрішніми силами колективного несвідомого (архетипами), які перемагають у них власну Самість. Однак, як відомо, тільки Самість як вищий ступінь особистісного розвитку здатна вивести людину на рівень усвідомлення її власних інтересів. При несформованій Самості месії продовжують жити внутрішніми міфами, які створює їхня психіка. Цим тільки й можна пояснити те, що всі відносини із зовнішнім середовищем «поляризуються» у політиків-месій крізь призму міфу. Сам же міф є не чим іншим, як певним комплексом захисних механізмів психіки, що «захищають» її від адекватного сприйняття реальності.

Одним із психологічних механізмів такого захисту є механізм проекції (перенесення та контрперенесення), що перетворює будь-які відносини на нереальні, несправжні. З. Фройд вважав, що бажання людини, що не здійснилися в минулому, мають високу вірогідність перенесення на новий об’єкт. Згодом ця ідея набула розвитку у працях Б. Зейгарник, яка серед різновидів неврозу, що виникають після психічних травм, виокремила «відкритий невроз перерваної дії», якому властива сформованість настанови на завершення дії в майбутньому. Це пояснюється напруженістю, що виникає на початку кожної дії, але не отримує розрядки, якщо дія не завершується [4]. У поняттях теорії поля цей ефект пояснюється необхідністю «заряджених» систем у розрядці навіть у випадках зміни виду діяльності. Схоже, щось подібне до такої форми неврозу сьогодні відчуває, за даними моніторингу соцієтальних змін, українське суспільство. Адже сформовані 2004 року очікування широкої демократизації всіх аспектів суспільного життя не виправдалися з провалом «адміністративно-територіальної реформи» (2005 р.) та de facto сформованим політичним режимом олігополії (2008 р.)[4]. Сьогодні є підстави стверджувати, що протягом останніх трьох років суспільство перебуває в ситуації «відкритого неврозу перерваної дії». Характерним моментом для такої ситуації і водночас своєрідним виходом з неї є перекладання громадянами відповідальності (за можливі свої вчинки – прояви соціального протесту, антисемітизму, націоналізму, фашизму тощо) на зовнішніх суб’єктів – політиків, державу і навіть зовнішнього ворога.

Свого часу К. Г. Юнг вбачав у феномені перенесення як доволі поширеному психічному явищі прояви змістів колективного несвідомого, тобто архетипів, пов’язаних із задоволенням базових потреб та інстинктів. Тому, можливо, базова потреба у добрих батьках вважається одним з ключових архетипів, а відносини між батьками і дитиною стають фундаментальними для всього родинного простору. Час від часу архетипові змісти виходять на поверхню, посідаючи у психічному просторі людини доволі значне місце, фактично перетворюючись на своєрідний регулюючий центр – «психологічне ядро» особистості, її Самості, Я-цілісності. Тут може йтися про архетип «Великої Матері», «Мудрого Батька» або навіть «Бога». Мотивації, що містяться в механізмі перенесення, можуть мати не тільки автобіографічне походження, а відтак у них можуть приховуватися паростки майбутнього розвитку, які цілком можна прогнозувати, спираючись на базисні паттерни і поведінкові зразки міфологічного походження.

Цілком зрозуміло, що політик як жива людина також може бути носієм цього неврозу, і дуже важливо, щоб із політиком високого рангу, від якого залежить життя мільйонів, постійно працював досвідчений психоаналітик. Саме психоаналітик, на відміну від колег і друзів, може довести комплекси вождя до сфери свідомого та інтеграції з ним. Тільки психоаналітик у змозі реально запобігти тому, щоб загрозливі внутрішні комплекси політика не перетворилися на «регулюючий центр» його психічної поведінки. Натомість справжня демократія в умовах цивілізації, що динамічно змінюється, має отримати відповідні часові високоефективні і технологічні інструменти управління. Адже масштабні катастрофи сучасності є проявом насамперед психічного начала, що неминуче виходить на місце провідного, системоутворюючого елемента нового світоустрою. Поряд з представницькою демократією, в облаштуванні державно-політичних систем і ринкових економік цей психологічний компонент стає ефективним засобом відтворення людства і врівноваження його агресивних інстинктів.

Сьогодні, як ніколи набула актуальності думка К. Г. Юнга, що корені психопатології мас лежать у психології індивіда. І характерна психологічна напруженість усього суспільства, що супроводжує діяльність вождя-месії, пов’язана з тим, що його світоглядні переконання трансформуються у своєрідний самозахисний ригідний пристрій, що не має нічого спільного з відчуттям реальності. Паралельне існування вождя-месії і народу – це ще не граничний варіант абсурду. Найгірший його зразок продемонструвала німецька нація за часів фашизму, коли злилася з комплексами А. Гітлера. Загалом, німці за своєю ментальністю більше, аніж, наприклад, українці, схильні до масових рухів, масової психології і масових умонастроїв.

Навіть якщо політик не мав у своїй біографії нічого, що може трансформуватися в невроз перенесення, він обов’язково зустрінеться з явищем проекції з боку народу. Приклад – український Майдан, що продемонстрував революційне «перенесення прагнень і очікувань народу на вождя». Потужний архетиповий викид енергії прагнень на політика – це справді величезне випробування для психіки політичного лідера, надто якщо він не підготовлений до цього і не має у своїй команді психоаналітика. За таких умов енергетично потужне архетипове перенесення, як правило, актуалізує у відповідь контрперенесення, і тоді політика опановує архетип «Мудрого Батька», він наповнює реальну ситуацію різного роду передбаченнями, інтерпретаціями та рекомендаціями. У революційній / трансформаційній ситуації «батьківський комплекс», як зазначалося вище, може виправдовувати себе, і тоді політику здається, що він став на шлях успіху. Тим паче що люди в такій ситуації схильні виявляти готовність до виконання вимог керманича.

Проте політик може пропустити момент, коли архетип «Мудрого Батька» мусить поступитися місцем на користь Самості – особистості політика, яка має «зняти корону» і «взяти до рук лопату», аби «вимостити дорогу до нового суспільства», в якому люди перестануть бути «дітьми» і стануть «дорослими». Він може пропустити момент, коли суспільною потребою стануть симетричні відносини «дорослий – дорослий». Таким моментом, власне, і стала постпомаранчева доба (2005-2006 рр.), що наклала на українських керманичів проекцію очікувань і прагнень народу, коли вони мали б стати тверезими управлінцями, не даючи нагоди своїй психіці відповідати на невроз перенесення контрперенесенням, в якому працюють власні автобіографічні перервані ситуації та нереалізовані настанови минулого. З одного боку, контрперенесення виявляється у «заграванні» з народом, бажанні отримувати нові й нові порції народної любові, а з другого – у втіленні в життя цінностей, що не є першочерговими запитами народу, а коріняться в настановах дитинства, закріплених стереотипах часів «козацтва» чи «холодної війни» між СРСР та капіталістичним табором.

Такими захисними цінностями нерідко стають націоналізм, об’єктивація вини (коли причина в собі, але звинувачують інших), пошук ворогів на своїй території. І це тоді, коли людям, які отямилися від революційних емоцій, потрібно зовсім інше: ще вчора – демократизація регіональної та місцевої влади, а сьогодні – активний розвиток малого і середнього бізнесу, справедливий баланс між групами економічних інтересів тощо. Люди чекають на суспільну затребуваність енергії, яку пробудив Майдан, соціальний мажор і піднесення, зростання добробуту кожного і країни загалом. Натомість все це залишається не першочерговим для політиків, тому що запити народу (не маси!) і інтерпретації вождя (не управлінця!) стають асиметричними, а відносини – нереальними, несправжніми. Незатребувана енергія трансформується в апатію. Народ, надто зрілі люди і молодь, втрачають здатність розуміти і виконувати рекомендації вождя, який керується своїм неврозом. Далі – гірше: і вождь, і народ впадають у відчай, бо ніхто нікого не чує. Всі виживають самостійно, але можливості у всіх різні, відтак наростає внутрішній конфлікт на кшталт «тихої громадянської війни» між народом і політиками.

Щоправда, деінде заявляються нові месії, які також прагнуть народної любові та підкорення народу, бодай якоїсь його частки – великої чи малої, працюючих чи пенсіонерів, заможних чи бомжів, які також страждають на «невроз перенесення», жадають залежності і мають стійкі патерналістські настанови, що можуть бути перенесені на месію. Політикам, які не стали управлінцями, такий психологічний стан до вподоби, бо він охороняє їх месіанський статус. Виконуючи будь-яке прохання від народу (що ми спостерігаємо як «загравання» з народом), політик утримує його залежність від себе. Проте справжня робота політика в такій ситуації (коли народ ще недостатньо рефлексує власне прагнення до автономізації) полягає в тому, щоб інтерпретувати мотивації, що викликають залежність, і коригувати власні поведінкові стратегії. І головною метою такої роботи має бути усвідомлене вирішення проблеми подолання залежності, яка називається «перенесенням на політика».

У явищі перенесення визначальним є тип взаємовідносин, що встановлюються між політиком і людьми. Зокрема, тут зміст суб’єктивних інтрапсихічних переживань виявляється у реальних діях – ставленні до інших людей чи ситуацій. Проте люди, як правило, не усвідомлюють, що ці змісти репрезентують певну частину їхньої «власної психології». Наприклад, у ситуації з продуктовими наборами від Київського міського голови Л. Черновецького вже котрий рік поспіль виявляється занижене ставлення киян до себе і до ситуації в рідному місті. Адже ці набори вартістю 20 гривень (за мінімальної на той час пенсії 544 гривні) навіть працюючі пенсіонери отримували у бійках, на холоді, долаючи різні незручності. Одне слово, ми бачимо громадян, здатних за 20 гривень проковтнути і власне приниження, і цинічне маніпулювання з боку влади, і нісенітницю соціальної ситуації загалом. Причина – потужний захисний механізм раціоналізації і самовиправдання, який дуже схожий на механізм анозогнозії у алкоголіків – філософії самовиправдання своєї саморуйнівної і руйнівної для оточення поведінки. Люди, принижені «пайками від мера», навіть не усвідомлюють, що цей вчинок виявляє їхнє негативне ставлення до самих себе і до влади, з якою вони себе психологічно зріднили.

Однак те, що не всі пенсіонери так зневажливо ставляться до себе, засвідчує іншу тенденцію, яка, попри всі приниження і маніпуляції з боку влади, жива і дає паростки нових відносин між владою і народом. Ці люди бажають інших відносин з владою, іншого ставлення до себе, тому що вже навчилися відрізняти гірклий смак «пайкової олії» від справжнього смаку гідного ставлення до себе, своєї Самості. Дані авторського моніторингу засвідчують, що кількість таких людей зростає. Так, якщо напередодні «помаранчевої революції» (жовтень 2002 р.) українців такої категорії налічувалося 34%, то у грудні 2008 року вже близько 47% дорослого населення України відмовлялися ідентифікувати себе з парадоксальною ситуацією, створюваною такими політиками, як нарцистичний Київський міський голова, не бажали відповідати їхнім очікуванням. Більше того, вони готові говорити з політиками мовою дорослих людей, для яких важливішим стає «безглуздий», непрагматичний протест, аніж «корисна для вживання гречка».

Ситуація з продуктовими наборами, з одного боку, демонструє дві різні форми ставлення до влади, що виявляють: 1) ті, хто отримує «продуктові дари», довіряє міському голові, ставиться до нього, як до близької людини та емоційно йому співчуває; 2) ті, хто не довіряє мерові-політикові і ставиться до нього як до людини, не здатної впоратися із службовими обов’язками, і до помилок якої вони не хочуть бути причетними. З другого боку, завдяки цій ситуації мер-політик має зворотний зв’язок, який заспокоює його і дає змогу знову і знову виявляти «активну проекцію чуйності» до життя свого електорату. Мер-політик таким чином ніби виводить своїх пенсіонерів з апатії, допомагає їм пережити кризу. Його настанови на кшталт «я мушу їм допомогти» викликають чимало запитань, наприклад: чому в нього буяє така потреба бути улюбленцем дідусів і бабусь, маргіналів і бомжів? Навіть за рахунок вчителів і лікарів, працівників культури і науковців? Скидається на те, що ця людина відпрацьовує на своїх улюбленцях власні «автобіографічні комплекси», неусвідомлені психологічні проблеми і усвідомлені гріхи.

Проблема психологічного здоров’я політика не раз поставала в історії (Гітлер, Сталін, Муссоліні, Чаушеску, Піночет та ін.). Ще гострішою вона є для сучасних політиків, які працюють в умовах динамічних трансформаційних і цивілізаційних змін та ризиків. За даними світової статистики, кожен п’ятий житель планети потребує щонайменше психотерапевтичної допомоги. Отже, цілком слушно постає питання про конституційне закріплення права громадян на те, щоб до влади приходили психічно і психологічно здорові політики, здатні адекватно відтворювати ситуацію і управляти соціальними процесами, не перетворюючи їх на свої психологічні комплекси та проекції.

Відчуття нереальності чи штучності подій і реакцій на них не раз ставали предметом соціологічних досліджень, дискусій у засобах масової інформації, в суспільстві загалом. У них знаходимо чимало посилань на живучість стереотипів історичного минулого, що його пережив радянський народ під час сталінізму, «розвиненого» соціалізму і «перебудови». Це й не дивно, адже, як засвідчує авторський моніторинг соцієтальних змін в українському суспільстві (1992-2009), нині кожен другий українець (52,48%) досі перебуває у стані несформованої власної ідентичності. За таких психологічних умов ця частка суспільства спроможна лише на ситуативну поведінку, в тому числі на ставлення до політиків у формі проекції своїх очікувань на «Мудрого Батька» або «Мудру Матір». Натомість шлях подолання нинішньої кризової ситуації в суспільстві – реалістична політика, що формує новий тип політичного лідерства, який орієнтується на реальний суспільний розвиток і меншою мірою пов’язаний з психологічними явищами контрперенесення. На жаль, український політикум сьогодні рясніє «регресивними психологічними реакціями контрперенесення» замість опори на реальні потреби та очікування людей. Тому часто-густо й чуємо від політиків: «Як я втрапив у цю халепу?», «Я ж не хотів, мене змусили…», «Це ж не моє...» або «От зараз відкрию царську скриньку і всіх обдарую».

Аналіз даних моніторингу соцієтальних змін в українському суспільстві засвідчує, що доба революції / трансформації добігає кінця, і нарешті треба зрозуміти, що сама по собі проблема «неврозу перенесення» шкідлива не тим, що повертає українських політиків до значущих фігур батьківського минулого чи до залишків дитячих неврозів. З появою тривоги – «великої загрози повернення» (Ж. Дерріда «Страсті по Фройду») український політикум загалом віддаляється від реальних проблем суспільного сьогодення. На цьому тлі дедалі приємніше згадувати про таких людей, як родина Терещенко, які реально служили громадській справі. І тепер стоять прекрасні споруди у Києві та Глухові, що їх збудувала власним коштом ця сім’я. Тож мимоволі постає запитання: чи в змозі сучасні українські політики-олігархи наслідувати Миколу Терещенка? Чи, може, через поширений «невроз перенесення» вони настільки відійшли від нагальних людських потреб, що й самі потребують психотерапевтичної допомоги, блукаючи у пошуках чергової мети свого ефемерного втілення? Можливо, слушно порушується питання про необхідність оздоровлення політикуму, зміцнення його молоддю, спроможною до адекватних і здорових рефлексій почуттів у ситуаціях соціальної реальності, що постійно змінюється?

Задоволення людських потреб, запитів, вимог завжди лежить за межами явища перенесення. На сьогодні народ не знаходить у політичному лідері об’єкта свого реального ставлення, і навпаки – політик не знаходить у народі об’єкта для власних справжніх мотивацій. Перенесення – як ліки, що для одних є панацеєю, а для інших отрутою, – в перехідні суспільно-історичні епохи стає дезінтеграцією несвідомого. Воно проривається до самих меж людської свідомості, щоб компенсувати кризу, в якій перебуває свідомість. На наших очах відбувається неусвідомлене відтворення стосунків «мати – дитина» і «батько – дитина». Задоволення цих потреб політика викликає в народі, як правило, прояв дитячих настанов. І все це суперечить справжній меті демократизації українського суспільства, яку визначає спрямування на подолання патерналістських настанов, зниження залежності від політичного «задзеркалля», що стає можливим за умов адекватної самооцінки та індивідуальної автономії громадян. А зростає самооцінка лише за умови усунення політичних ідолів минулої епохи і переходу до сучасних ідеалів громадянськості, здатних стимулювати розвиток міжособистісних стосунків і відносин влади та суспільства на іншому, горизонтальному, рівні громадянського суспільства.

Зв’язок, що виникає внаслідок проекцій політиків і народу, стає життєво важливим для суспільства, він формує певну атмосферу, інтегральні стани та перехідні властивості. В Україні внаслідок проекцій, що затягуються в часі, встановилася хронічна політична напруженість як сила, що деформує соціально-психологічний простір. Коли політична напруженість сприймається як функція масштабності, інтенсивності, тривалості певного типу відносин, стає цілком зрозумілим, чому психологічно нездорова поведінка політиків провокує у відповідь небажані тенденції інтегральних процесів.

З огляду на це, тип відносин, описаний у даній статті, можна назвати конфліктом між політикою і мораллю, наслідками чого, на думку українського психолога В. Татенка, є: 1) несформованість чи нерозвиненість у політика мотивів власне політичної діяльності; 2) нерозбірливість у засобах і способах політичної діяльності, що спричиняється несформованою або деформованою основою моральних якостей особистості; 3) нерішучість, невпевненість, навіюваність, невизнання інших авторитетів, окрім себе; 4) акцентуації характеру, темпераменту, різні психологічні комплекси, фобії, нетактовність, грубість, агресивність, конфліктність; 5) безвідповідальне ставлення до виконання прямих обов’язків; 6) неадекватність самооцінки та рівня домагань, зарозумілість, зловживання правом недоторканності, почуття вседозволеності, безкарності, непідсудності; 7) зловживання механізмами санкціонування, навіювання, маніпулятивний стиль взаємодії; 8) нездатність враховувати уроки минулого, робити правильні висновки, переоцінювати цінності, переглядати і коригувати цілі майбутньої діяльності тощо [7].

Яскравим підсумком та емпіричним підґрунтям ідей статті стали дані, отримані нами під час моніторингу соцієтальних змін в українському суспільстві у 2002-2009 роках[5]. Методологічною основою інтерпретацій цих емпіричних даних послугував метод дедукції – пізнання процесів у їх цілісності і взаємозв’язку, що розглядає об’єкти і явища в єдиному феноменологічному процесі. У цьому контексті ми розглядаємо і соцієтальну психіку як неусвідомлювані процеси адаптації і регулювання колективних настанов, уявлень, станів, що відбуваються за певними архетиповими патернами, віддаляючи або наближаючи соціум до ментального ядра.

Соцієтальну ідентичність ми розуміємо як новий різновид ідентичності, притаманний індивіду постмодерного суспільства, характеристику індивіда з точки зору його ототожнення з самим собою в контексті зв’язності і безперервності власної зміни. Цей різновид ідентичності цілком можна розглядати як інтегральний образ усієї сукупності ролей, доступних індивідові в його особистісному досвіді. Соцієтальна ідентичність приходить на заміну соціальній ідентичності, що супроводжує модерне суспільство з домінуючою в ньому матеріалістичною картиною світу, а отже й ототожненням індивіда з соціальними групами і спільнотами. Обидва ці модуси ідентичності супроводжують будь-яку суспільно-історичну епоху, проте домінуючий з них визначає характер суспільної епохи в цілому. Так, у модерному суспільстві домінує модус соціальної ідентичності, тоді як у постмодерному системоутворюючим стає модус соцієтальної ідентичності.

Процесуальний спосіб політичного управління – це стратегія політичної діяльності, що виключає ситуації потрапляння політика у глухий кут. Відповідно законом процесуального політичного менеджменту стає прагнення кінцевої мети, епіфеномена процесу. Наприклад, засновник фірми «Майкрософт» Б. Гейтс платив найвищу зарплатню працівникам, які створювали ідеальні моделі процесу (гри, програми тощо) та інтерпретації можливих фактів з точки зору того, наскільки той чи той факт уможливлює досягнення кінцевої мети. У нашому випадку таким кінцевим епіфеноменом є повернення українців до найбільш ефективних форм облаштування свого життя, що складають ментальне ядро українського суспільства, навколо якого відбуваються процеси зміни психологічної структури соціуму у формі несвідомих бінарних опозицій – екстраверсії / інтроверсії, раціональності / ірраціональності, емоційності / прагматичності, інтуїтивності / сенсорності, екстернальності / інтернальності та екзекутивності / інтенціональності. Як вважав К. Леві-Стросс, саме бінарні опозиції найбільш впливають на життя людей. Як шлунок перетравлює їжу, так і несвідоме «перетравлює» психологічні феномени, що структурують емоції, уявлення, спогади тощо, надаючи їм певної форми.

Нижче наводяться дані (табл. 1 і 2), що ілюструють рух бінарних опозицій у контексті відносин, що складалися в Україні упродовж 2002-2008 років між владою і народом.

Таблиця 1

Динаміка соціально-психологічних змін в українському суспільстві (2002-2008 рр.)

Таблиця 2

Динаміка відтворення соцієтальної ідентичності в Україні (2002-2008 рр.)

Показники за шкалою екстернальності (після 2006 року спостерігається зниження інтернальності) засвідчують посилення тенденції перекладення відповідальності на політиків і владу, а інтенціональності – різке падіння начала інь, яке є ядром української ментальності, що вказує на його розмивання, віддалення від процесів соцієтальної ідентичності, підвищення войовничого самозахисту. Зростання ознаки інтуїтивності демонструє відірваність від сенсорної, ділової реальності, а екстраверсії – те, що ми краще стали розумітися на інших паттернах життя і очікувати того, що є в інших, аніж працювати над створенням свого, тобто розмивання позитивної ідентичності з українським менталітетом. Підвищення емоційності поряд із зниженням показника прагматичності означає, що українці потрапили в період, коли, з одного боку, знову запрацювала їх автентична рефлективність щодо моралі, а з другого – впевнено втрачатимуться можливості цинічного збагачення (як видно з наведених даних, у представників влади останній показник у кращому стані). Обнадійливим видається стабільне підвищення показника раціональності, що означає підвищення властивого українцям уміння жити розумно і економно, що дає позитивний прогноз стосовно нормального проходження Україною всіх випробувань, включно з нинішньою економічною кризою.

Література

1.   Афонін Е. А., Донченко О. А., Антоненко В. О. Соцієтальна психокультура України: «Помаранчевий перехід» // Соціальна психологія. – 2006. – № 4. – С. 77-93.

2.   Донченко Е. А. Социетальная психика. – К.: Наукова думка, 1994.

3.   Донченко Е. А. Фрактальная психология (Доглубинные основания индивидуальной и социетальной жизни). – К.: Знання, 2005.

4.   Зейгарник Б. В. Патопсихология. – М.: Изд-во МГУ, 1986.

5.   Московичи С. Машина, творящая богов / Пер с фр. – М.: Центр психологии и терапии, 1998.

6.   Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой / Пер. с англ. Ю.А. Данилова. – Изд. 2-е. – М.: Эдиториал УРСС, 2000.

7.   Татенко В. О. Відношення політики і моралі як предмет наукового інтересу та актуальна проблема суспільного життя // Соціальна психологія. – 2007. – Спец. випуск. – С. 6-7.

8.   Тойнби А. Постижение истории / Пер. с англ. под ред. В.И. Уколовой и др. – М.: Ролья, 2001.

9.   Юнг К. Г. Психология переноса. Статьи. – М.: Рефл.-бук, К.: Ваклер, 1997.

10.   Якоби М. Встреча с аналитиком. Феномен переноса и реальные отношения. – М.: Когнито-Центр, 2007.

[1] Еквіфінальні – такі, що їм притаманний максимальний інтегруючий ефект (див.: Гуленко В.В., Тыщенко В.П. Юнг в школе. Соционика – межвозрастной педагогике. – Новосибирск: Изд-во НГУ, 1997. – С. 128-138).

[2] Йдеться про гармонізацію елементів соціальної структури з кодом національної (української) культури, що, за даними авторського моніторингу соцієтальних (загальносистемних) змін в українському суспільстві (1992-2009 рр.) професора Едуарда Афоніна, дорівнює значенню «золотого перерізу» (62:38). Принагідно зауважимо, що кожне національно-державне утворення має оригінальне, властиве саме йому значення коду культури.

[4] Саме такий висновок зробив політолог А. Єрмолаєв під час круглого столу «Політичні підсумки року», що відбувся 23 грудня 2008 року з ініціативи Українського центру політичного менеджменту.

[5] Моніторинг здійснюється за методикою БАД (автори – Л. Бурлачук, Е. Афонін, О. Донченко). Дані отримано: у жовтні 2002 р. – за участю лабораторії мас і організацій Інституту політичної та соціальної психології АПН України (завідувач лабораторії д-р соціол. н. О. Донченко); у травні 2005 р. – за участю Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів Національної академії державного управління при Президентові України (директор Інституту д-р н. з держ. упр. І. Розпутенко); у січні і грудні 2006 р. та в грудні 2007 р. і 2008 р. – за участю відділу Інституту економіки та економічного прогнозування НАН України (завідувач відділу к. соціол. н. О. Балакірєва).

Коментарі

Дмитрий Пожарский 16:22

+1

Не асилил. Непонятно для кого написано сие графоманство. Надо говорить просто - этот за деньги того-то проводит такие-то интересы в жизнь. Тогда просто и понятно. Особенно для простого люда, у которого обычно нет времени на разборы полётов зажравшихся политиканов.

Vitaliy Skorokhodov   16:32

+2

Согласен для формата Политико это слишком длинно.

Тарас Плахтій   19:26

+2

Я погоджуюся, що матеріал складний. Проте, на мою думку, він не є складнішим за ДОТУ, з якою Ви, Дмитрію, без сумніву, ознайомилися.

Віталію, без розуміння положень політичної психології чільниками та активістами політичних партій на виході завжди матимемо КПРС, а партійні рішення будуть вироблятися на нижчих рівнях Повної Функції Управління (за КОБ), як наприклад у Маніфесті партії Велика Україна (де пропоновані шляхи вирішення проблем, як правило, лежать на шостому рівні ПФУ- у площині фізичного примусу).

Дмитрий Пожарский   21:18

0

ДОТУ ещё не освоил до конца. Нужно всё переосмыслять в жизни.

Невідомий користувач 16:51

+2

А я в закладки додав)
Буде час почитаю)

ЄвГеній PresidentUA   11:57

0

почитай)
+

Невідомий користувач 20:04

-2

Видать, "свидомые" ребятки "кандидатскую" обкатывают, пока "гарантированный пчеловод" еще Шевченковские раздает...

Тарас Плахтій   20:10

+2

Автори статті:
АФОНІН Е.А., доктор соціологічних наук, професор кафедри державної політики та управління політичними процесами Національної академії державного управління при Президентові України

ДОНЧЕНКО О.А., доктор соціологічних наук, професор, головний науковий співробітник лабораторії методології психосоціальних і політико-психологічних досліджень Інституту соціальної та політичної психології АПН України

Я ж, поки не думав над кандидатською) У мене одна вже лежить 20 років після попереднього захисту на кафедрі - з технології машинобудування - простіше її захистити)))

Так що даремно Ви так)

Невідомий користувач 20:43

-2

Наоборот: вижу, что "в точку" попал. Просто ошибся "иерархией"... Уж в профессора успели...
Понимаю, не мое право "давать советы", но мне представляется, что если Вы все же "в упор" будете "добивать" кандидатскую по технологии машиностроения - у Вас сохранится ЧИСТАЯ совесть. Правда - будут пустые карманы...

Тарас Плахтій   20:50

+2

Я не думаю, що доречно так висловлюватися про людей, яких Ви не знаєте.
Щодо себе скажу так: я займаюся проектуванням суспільних політичних структур у яких охоче братимуть участь порядні люди, які на протязі всієї своєї деяльності залишатимуться з чистою совістю. Глибоко переконаний, що теза "політика - грязна справа" щтучно впроваджується у суспільну підсвідомість з метою відсторонення порядних людей від прийняття політичних рішень.

Дмитрий Пожарский   21:20

0

Именно. Политика - много интересов. А насчёт политструктур - всё что структурно управляется, может привести к обратным результатам от задуманного. В силу возможности возглавления структуры мерзавцами.

Невідомий користувач   21:29

-2

+++ Хоть бери и цитируй..., лучше - не ответишь!

Тарас Плахтій   21:47

+2

Шановні Дмитрію і "Наблюдатель.." Шкода, що Ви не знайомилися з моїми публікаціями)) Я проектую організації, які не можуть в принципі очолити негідники чи хто небудь інший через відсутність у їх структурі керівного ядра)))

ЄвГеній PresidentUA 11:56

0

+1)
як завжди багато тексту й сладне, але...

p.S.
Я проектую організації, які не можуть в принципі очолити негідники чи хто небудь інший через відсутність у їх структурі керівного ядра)))

вже на часі 8)